З 7 березня до 3 травня 2026 року Національний музей «Київська картинна галерея» (вул. Терещенківська, 9) представляє міжмузейний виставковий проєкт «КАРПАТИ. Ці гори не знають покори» – масштабну розповідь про Карпати як символ свободи, волі та незламного українського духу. В експозиції – живопис, графіка, майоліка і фарфор 1950–1970-х років: понад 40 художників, закарпатська школа, шістдесятники, класики ХХ століття.
Карпати – українська природна цитадель
Є краєвиди, що не просто радують око, а формують характер народу. Карпати – саме такі. Бескиди, що «не знають покори», мольфари у туманних пралісах, бурхливі потоки, аркан і тужливий голос трембіти – усе це століттями живило українську душу образами незалежності. Як писав Іван Франко, ці гори – «колиска свободи». Не дивно, що художники різних поколінь і регіонів їхали сюди не лише за пейзажами.
Природний ландшафт – це не декорація, а дзеркало національної долі. Козацький степ кує характер відкритий і безмежний; гірський край – замкнений, стійкий, гордий. Виставка пропонує мистецьку мандрівку, під час якої карпатські образи постають не туристичною листівкою, а живим свідченням того, як природа відгукується в мистецтві й формує ідентичність.
Шістдесятники у горах – свобода пензля проти радянської машини
У 1950–1970-х роках Карпати стали для художників-шістдесятників чимось більшим, ніж творчим майданчиком. Це був справжній духовний притулок. В умовах гнітючої радянської дійсності гори давали те, чого не міг дати Київ: повітря свободи, живий зв'язок із давніми українськими традиціями, відчуття, що є щось більше за ідеологічні директиви.
Веніамін Кушнір і Любов Панченко черпали у гірському краї знання з української історії, шукали нові сенси, досліджували побут верховинців – де природа, людина і традиція ще не були розірвані радянським побутом. Їхні карпатські краєвиди та портрети – це не ілюстрація до путівника. Це фіксація живої пам'яті народу в часи, коли незалежність була мрією.
Серед представлених робіт – ілюстрації Георгія Якутовича до повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» та його ліногравюри із серії «Люди села Дземброня». Якутович – майстер, що перетворив гуцульські образи на графічну поезію. Його лінія одночасно документальна й містична: вона не зображує гори – вона їх чує.
Поряд – роботи визнаних класиків XX ст.: Миколи Глущенка, Сергія Шишка, Миколи Максименка та Романа Сельського. Митці, що увійшли до національного мистецького канону, у карпатських полотнах демонструють не лише техніку, а й особистий діалог із природою, у якому немає жодної радянської риторики.
Закарпатська школа живопису – пленер і справжній колір
Окремий розділ виставки – майстри закарпатської школи живопису, однієї з найцікавіших регіональних традицій України. Йосип Бокшай та Адальберт Ерделі, яких вважають її засновниками, разом зі своїми учнями та послідовниками – Ернестом Контратовичем, Гаврилом Глюком, Золтаном Шолтесом, Антоном Кашшаєм, Адальбертом Мартоном та Володимиром Сидоруком – сформували мову верховинського пейзажу: тонке відчуття світла, насичений колір, гостра спостережливість пленериста.
Закарпатська школа глибоко вкорінена в європейській традиції – від імпресіонізму до постімпресіонізму. Карпатський колорит у цих художників не романтизований і не приборканий: він рухливий, як хмари над Говерлою, і такий же непередбачуваний. Пленерний живопис, представлений на виставці, дозволяє відчути не просто гірський пейзаж, а саму атмосферу Карпат – вологу, трохи різку, пронизану сонцем і тінню одночасно.
Майоліка і фарфор – між пропагандою і мистецтвом
Виставку доповнюють твори декоративно-прикладного мистецтва: фарфорові фігурки та майоліка відомих скульпторів. Частина цих робіт була створена до ювілеїв «приєднання» Західної України до СРСР – і куратори не приховують цього факту. Зразки малої форми, почасти наївні й сентиментальні, демонструють, як радянська ідеологічна машина використовувала національні символи та гуцульські образи у пропагандистських цілях.
Проте серед них виділяються роботи зовсім іншого ґатунку. Диптих «Пісня» Валентини Трегубової, «Бокораш» Володимира Башла та «Гуцулка» Ольги Рапай – це оригінальні твори з виразною авторською інтонацією, яскравим колоритом і високою технічною майстерністю. Вони не ілюструють ідеологію – вони її тихо спростовують.
Хто представлений
До експозиції увійшли твори з колекцій Національного музею «Київська картинна галерея», Музею шістдесятництва (філія Музею історії міста Києва), галерей «НЮ АРТ», ARS Kerylos, «Ностальжі», «Вернісаж», а також приватних зібрань. Інформаційний партнер – журнал «ДНК».
Митці в експозиції: Армен Атаян, Володимир Башло, Володимир Беляк, Йосип Бокшай, Василь Бурч, Василь Габда, Микола Глущенко, Гаврило Глюк, Тетяна Голембієвська, Лаврентій Гром, Олександр Губарев, Катерина Двоєглазова, Адальберт Ерделі, Костянтин Заруба, Людмила Івковська, Наталія Ільїна, Іван Ілько, Антон Кашшай, Михайло Кобиленков, Ернест Контратович, Анатолій Коптєв, Михайло Кордіяка, Олександр та Тамара Крижанівські, Веніамін Кушнір, Іван Лавріненко, Микола Максименко, Адальберт Мартон, Любов Панченко, Анатолій Пламеницький, Ольга Рапай, Борис Рапопорт, Роман Сельський, Володимир Сидорук, Василь Скакандій, Валентина Трегубова, Олександр Туранський, Сергій Шишко, Золтан Шолтес, Георгій Якутович.
Де і коли
Виставка триватиме з 7 березня 2026 до 3 травня 2026 року.
Презентація виставки – 10 березня о 17:00.
Адреса: Київ, вул. Терещенківська, 9.
Вартість повного вхідного квитка – 200 грн (пільгові категорії – 100 грн).
Музей приймає відвідувачів з 11:00 до 18:00 (крім понеділка та четверга); з 11:00 до 19:00 у вівторок.
Каса працює до 17:20 (до 18:20 у вівторок).
Джерело:
https://www.facebook.com/knag.museum