
Виставка «Ігор Диченко. Розкішний» працює в київському Музеї Авангарду з 11 листопада 2026 до 31 січня 2027 року. Вона присвячена 80-річчю колекціонера, який ще студентом купував за стипендію картини забутих авангардистів. Сьогодні вони стали основою українського канону. Музей показує три іпостасі Ігоря Диченка: колекціонера, дослідника й художника.
Прізвисько «Ігор Розкішний» Диченку дали не друзі й не критики, а міжнародний арт-ринок. Директор музею Юрій Комельков пояснює, що воно з'явилося, коли колекціонер почав виставляти зібрання за кордоном.
«Коли Ігор почав виставляти свою колекцію за кордоном, учасники міжнародного артринку назвали його "Ігор Розкішний" – через те, що він мав одну з найрозкішніших приватних колекцій.» – Юрій Комельков, директор Музею авангарду, інтерв'ю «Антиквару», 2026
Назва закріпилася, бо влучила в обидва боки: у розкіш самих речей і в розкіш особистості. Юрій Комельков працював із Диченком наприкінці його життя й каже, що в нього був «абсолютно розкішний розум». Різницю між «багатим» і «розкішним» добре видно на тлі його біографії, про яку йдеться далі.
Студент, який збирав те, чого «не існувало»
Ігор Диченко народився в Києві 1946 року й закінчив Київський художній інститут. Збирати почав на початку 1960-х, коли українським авангардом цікавилося вузьке коло ентузіастів. Він розшукував уцілілих митців і їхніх родичів, зокрема вдову Василя Єрмилова та учнів Михайла Бойчука. За роботи пропонував гроші зі студентської стипендії. За свідченням ZN.UA, перші експонати траплялися навіть на смітниках, куди молоді художники викидали свої роботи.
Поет Віталій Коротич свого часу сказав йому в приватній розмові, що українські кубісти нікому не потрібні, а за двадцять років стануть модними у світі. Ігор все одно збирав. Згодом його колекція ввійшла до кращих приватних зібрань СРСР, а сам він консультував провідні світові аукціонні доми. У зібранні понад 800 творів, а картини з нього виставляли в Нью-Йорку, Відні й Токіо.
Диченко не збирався продавати зібрання. Про це він казав так:
«Жодна з картин моєї колекції нині мені фінансово неприступна.» – Ігор Диченко, за матеріалом ZN.UA, 2026
Він помер 2015 року. Того ж року колекцію передали державі, а «Мистецький Арсенал» показав виставку «Арлекін іде…» з понад 300 творів.
Три ролі в одній постаті
Колекціонування в Диченка не відділялося від дослідження. Він писав про художників, чиї роботи купував, і робив власні твори. 1978 року він написав монографію про Євгена Лисика, задовго до нинішнього інтересу до цього художника. Юрій Комельков показує в залі й менш помітні речі: ескізи його екслібриса, підготовлені елементи для колажів, запрошення на виставки, які Ігр Диченко малював і оформлював сам.
Це вже не збирач, який шукає цінне, а автор, що будує власний візуальний світ із чужих і своїх речей. Виставка показує, що ці три ролі тримали одна одну, як три опори. Без дослідження не було б зрозуміло, що саме збирати. Без власної творчості не було б бачення.
Що можна побачити на виставці
Підготовка тривала близько року. За цей час музей знайшов стільки нового, що довелося відкрити п'ятий зал, але й п'яти залів не вистачило. Основа експозиції – оригінали Богомазова, Петрицького, Єрмилова, Хвостенка-Хвостова та художників кола Бойчука. Директор музею вважає роботу Хвостенка-Хвостова однією з найвидатніших у його творчості й, можливо, зразком театрального конструктивізму. У ній він бачить «надзвичайно потужно виявлений супрематизм».
Головна знахідка – «Кобзар» 1931 року з 18 ілюстраціями, які Василь Седляр розфарбував власноруч. Книгу знайшли у фондах Музею історії Києва. Дарчі написи розповідають її шлях: від Седляра до угорського художника Бели Уїца, далі до Оксани Павленко, яка 6 квітня 1984 року подарувала її Диченку. Вона написала, що книга має належати йому, першому дослідникові, який зрозумів і оцінив художників школи Бойчука. Творів Седляра збереглося близько трьох десятків, тож 18 нових розфарбувань – подія.
На виставці немає жодної роботи з Мистецького Арсеналу, хоча багато хто вважає, що весь авангард Диченка осів саме там. Показано також листування, зокрема лист Бойчука з Парижа до Антоніни Іванової, і негативи історичних знімків бойчукістів, які зберігав колекціонер. Є портрет Ігоря Диченка роботи Віктора Зарецького, а також архівні фотографії та нові листи Оксани Павленко.
Живий авангард
Виставка – центральна подія Фестивалю Авангарду 2026. Юрій Комельков вирішив присвятити Ігорю Диченку цілий фестиваль, коли зрозумів, що десять років про колекціонера майже ніхто не згадував. Програма містить наукові доповіді, презентації книжок, зокрема «Український авангард. Еволюція» й третього тому листів Бориса Лятошинського, а також концерти. Вони охоплюють музику Лятошинського, його учнів із групи «Київський авангард» і сучасних композиторів. Ігор любив театр і музику, тому фестиваль їх теж містить.
Для Юрія Комелькова це ще й питання права на спадщину. Він згадує суперечки про Нікрітіна й Татліна: їх часто відносять до російського мистецтва. Музей знайшов документи про участь Татліна в ініціативній групі АРМУ й підпис на меморандумі асоціації. Такі знахідки показують, що колекціонерська й дослідницька робота Диченка триває й після його смерті.
Практична інформація
Адреса Музею Авангарду: Місто Київ, вулиця Липська, 16
Працює з ср-нд з 12:00 до 19:00 (каса до 18:30)
Вартість квитка: повний 200, пільговий - 100
Джерело: https://www.facebook.com/avant.garde.museum.ua