Українська історія евакуації дітей-сиріт до Туреччини стала кейсом того, як гуманітарна ініціатива перетворюється на систему вразливостей, насильства й безвідповідальності держави та посередників. Це історія про дітей, яких мали врятувати від війни, але яких вразила інша, тихіша війна – війна за їхні тіла, права й майбутнє.
Увага – матеріали 18+
«Слідство.Інфо» https://www.slidstvo.info опублікували фільм-розслідування "Державні діти: що сталося з дітьми-сиротами під час евакуації до Туреччини"
Евакуація як початок – «Дитинство без війни»
На початку повномасштабного вторгнення з Дніпропетровської області до Туреччини в межах проєкту «Дитинство без війни» вивезли тисячі дітей-сиріт та вихованців інтернатів, серед них – понад тисяча дітей, за даними фонду бізнесмена Руслана Шостака. Перевезення, розселення в готелях на Середземноморському узбережжі й утримання взяв на себе його благодійний фонд, тоді як українська влада публічно презентувала це як історію порятунку. Такий формат – розміщення дітей у приватних готелях, а не в спеціалізованих закладах – з самого початку створив середовище без належного контролю, стандартів безпеки й прозорої відповідальності. Це була евакуація без інституційної «подушки безпеки». І це швидко дало наслідки.
Офіс президента Туреччини та турецькі органи соціальної політики згодом повідомили, що українська сторона відхилила варіант розмістити дітей у державних закладах, підпорядкованих Міністерству сімʼї, праці та соціальних послуг, а натомість обрала мережу готелів, яку запропонував український фонд. Таким чином, держава фактично делегувала повноваження приватній структурі, покладаючись на її добру волю й імпровізований менеджмент, а не на формалізовані механізми захисту дитини. У гуманітарній риториці це подавали як «шанс на нормальне дитинство біля моря», але згодом виявилося, що море стало лише красивою декорацією до історії насильства.
Насильство за кадром – свідчення дітей і звіт омбудсмена
Розслідування «Слідства.Інфо» та звіт Офісу українського омбудсмана описують середовище, яке мало ознаки системного психологічного та фізичного насильства. Діти розповідали, що їх били зарядками від телефонів, обмежували в їжі, карали за «непослух» і принижували перед іншими. Це не поодинокі конфлікти, а повторювані практики, які створювали атмосферу страху й безправʼя. Насильство стало частиною побуту. Саме тому окремі діти говорили про відчуття «казарми», а не безпечного притулку.
Окрема лінія зловживань стосувалася використання дітей як «реквізиту» для промоції благодійного проєкту. За свідченнями, дітей змушували зніматися у промовідео й рекламних роликах, обіцяючи або навіть видаючи додаткову їжу, одяг чи інші привілеї. Таким чином мотивація «допомогти» перетворювалася на форму шантажу, де доступ до базових потреб ставав інструментом керування поведінкою. Це радикально суперечить принципу «найкращих інтересів дитини», закріпленому в Конвенції ООН про права дитини, яка вимагає, щоб дитина не ставала засобом для сторонніх цілей.
Неповнолітні вагітності й сексуальне насильство
Однією з найболючіших сторінок цієї історії стали дві неповнолітні дівчини, які повернулися з Туреччини вагітними від дорослих турків, повʼязаних із готельною інфраструктурою. Свідчення вказують, що вихователі й персонал інтернатів не лише не перешкоджали контактам підлітків із дорослими чоловіками, а інколи навіть допомагали організовувати зустрічі, зокрема потайки від інших дорослих. У такий спосіб ті, хто мав бути «фільтром безпеки», стали посередниками ризику. Захисний барʼєр був пробитий зсередини.
Одна з вихованок, яка народила дитину від турка, тепер бореться в українському суді за право залишити при собі дворічну доньку. Її інтереси представляє адвокатка Інна Мирошниченко, а справа вже вийшла за межі приватного конфлікту й стала тестом для української системи опіки – де межа між «захистити дитину» та «покарати матір за її вразливість». Це кейс, де наслідки погано організованої евакуації продовжують розгортатися вже після повернення до України – у пологових будинках, органах опіки, судах. Війна ніби повернулася назад разом із ними.
Роль держави: між відмовою й запереченням відповідальності, «Не знайшли складу злочину»
Турецькі структури соціального захисту заявляють, що пропонували розміщення дітей у державних закладах, але саме українська сторона наполягла на готелях, погоджених із фондом. Українська влада, своєю чергою, фактично відмовилася від створення спеціального механізму моніторингу умов перебування дітей у Туреччині, переклавши значну частину відповідальності на приймаючу сторону та благодійників. Це створило «сіру зону» відповідальності, де кожен наступний актор міг посилатися на іншого – держава на фонд, фонд на готель, готель на місцеву поліцію. У результаті конкретна дитина опинилася в центрі багаторівневої системи, де ніхто не був готовий сказати: «Це моя відповідальність».
Кульмінацією інституційної безпорадності стало рішення української поліції закрити кримінальне провадження щодо фактів знущань над дітьми-сиротами під час евакуації до Туреччини «через відсутність складу злочину». Формально це виглядає як юридичний висновок, але фактично – як політичний сигнал, що системне приниження й насильство можна не бачити, якщо воно вбудоване в «благодійну» рамку. Тут особливо доречною здається фраза Ганни Арендт про «банальність зла» – зло, яке здійснюють не монстри, а люди в офіційних посадах, які просто «виконують інструкції». У цьому сенсі справа сиріт у Туреччині – не лише про окремі злочини, а про спосіб мислення інституцій.
Позиція фонду Шостака – «проблеми та помилки»
Після виходу фільму-розслідування «Державні діти: що сталося з дітьми-сиротами під час евакуації до Туреччини» благодійний фонд Руслана Шостака оприлюднив заяву. Фонд визнав, що під час евакуації та розміщення дітей «були проблеми і помилки», пояснивши це відсутністю попереднього досвіду роботи з такими вразливими групами та масштабами операції – 1112 дітей і 428 супроводжуючих лише в окремому етапі евакуації. Водночас фонд наголосив, що надавав лише матеріальну та фінансову допомогу, а за безпеку та режим відповідало турецьке міністерство й адміністрація готелів як приймаюча сторона. Фактично це спроба знову розподілити відповідальність, не ставлячи під сумнів саму модель – розміщення сиріт у комерційних готелях без спеціалізованого нагляду.
Така риторика – «добрі наміри, складні обставини, нестача досвіду» – часто зʼявляється в кризових гуманітарних кейсах, коли ініціатори проєктів намагаються пояснити провали без визнання системних помилок дизайну програми. Проте у сфері захисту прав дитини принцип «ми не знали, як краще» не може бути виправданням, якщо наслідком стає насильство й травма. Дитина не повинна платити за чужий менеджмент. Особливо якщо йдеться не про природну катастрофу, а про суміш поспіху, політичного піару й браку контролю.
Судові бої й довга тінь рішення
Сьогодні історія евакуації українських сиріт до Туреччини продовжується не лише у журналістських розслідуваннях, а й у залах судів та кабінетах соціальних служб. Адвокатка Інна Мирошниченко представляє інтереси колишньої вихованки інтернату, яка народила дитину від турка й тепер стикається з ризиком втрати дворічної доньки. Держава, яка не змогла захистити її як неповнолітню в Туреччині, тепер оцінює її материнську спроможність уже в Україні. Питання, яке постає перед системою, просте й жорстке: чи здатна вона визнати власну частку провини, перш ніж оцінювати провини постраждалих?
На цьому тлі фільм «Державні діти» стає не лише журналістським продуктом, а й формою публічного архіву, який фіксує, що саме відбувалося з дітьми-сиротами під час «евакуації від війни». У цьому сенсі він виконує функцію, яку мали б виконувати офіційні звіти – ставити незручні запитання й документувати факти, а не лише будувати позитивні наративи. Як писав Альбер Камю, «назвати речі своїми іменами – це вже частина справедливості», і в цій історії назви мають значення: евакуація, яка не захищає, перестає бути евакуацією, а стає транзитом у нову форму небезпеки.
Коментар психолога Олени Шпундри
Що приховали у фільмі Державні діти? Моє розслідування
Після перегляду проекту Державні діти від Слідства інфо, та аналізу звітів Фонду, я маю 9 конкретних питань, які озвучила в цьому відео:
- Реальна кількість дітей за роками й усього
1100 + 857 + 650 = 2607 (звідки 3500?)
Цифри не корелюють, і це створює питання про методику підрахунку. - Кадровий склад і схема ротації.
Якщо в 2023 році дітей було 857, і лише в одному місці вказано «400+ вихователів», то співвідношення вихователь/дитина може бути 1:2, що для сиротинця — нереально багато, а для готелю — нереально мало. - Освітній процес 30 класів, 35 випускників, але немає даних про педагогів.
- Фінансування сиротинців після евакуації.
Якщо українські сиротинці продовжують отримувати фінансування з місцевих бюджетів, то чи списувались ці кошти на фонд, чи сиротинці отримували їх паралельно? Чи існує подвійне фінансування: бюджет + донати? - Стратегічне планування
Готель — супер для евакуації на 1–3 місяці, але не для 2 років.
Чи була у фонду середньострокова стратегія на 2023? Якщо була — де вона? Якщо ні — це вже порушення елементарних стандартів менеджменту. Чому відсутні документи про оцінку ризиків, які є обов’язковими у великих дитячих проєктах? - Охорона та безпека.
Чи були у персоналу охорони сертифікати роботи з дітьми? Чи проходили діти інструктаж з безпеки? Чи є дані про контакти з місцевим населенням, екскурсії, соціалізацію? Два випадки вагітності — це не «побічний ефект», це ефект системної відсутності нагляду. - Юридичний статус дітей у Туреччині.
Це питання майже ніхто не ставить, але воно фундаментальне. На яких правах діти знаходилися в Туреччині: туристичні групи? гуманітарний статус? тимчасовий колективний захист? Хто ніс юридичну відповідальність за них на території іншої держави? Це важливо, бо якщо статус був невизначеним, жоден контроль протягом двох років неможливо провести коректно. - Використання дітей у публічних заходах та піарі.
Чи був механізм захисту дітей від примусової публічної активності? - Психологічна ситуація.
Чи був штат психологів? Бо 857 дітей після евакуації + війна + 2 роки замкнутого простору = колосальний травматичний рівень.