У Національному художньому музеї України (НХМУ) відкрилася виставка «Сонцесхід» – ретроспектива Анатолія Лимарєва (1929–1985), одного з найяскравіших українських живописців-нонконформістів. Близько 100 творів живопису та графіки, архівні фотографії й мультимедійна інсталяція – і все це з 27 березня по 21 червня 2026 р. у п'яти залах музею.
Мрія митця про велику виставку в Національному музеї здійснилася лише зараз – через 40 років після його трагічної загибелі. За радянських часів сміливий, імпровізаційний живопис Лимарєва, що сучасники влучно називали «джазом у фарбах», системно відкидали художні ради. Офіційна критика таврувала його «формалістом». Перша персональна виставка відбулася вже після смерті.
Виставку реалізовано як спільний проєкт НХМУ та Артфундації «Дукат».
Що побачать відвідувачі – живопис, графіка й мультимедіа
Експозиція охоплює ключові теми творчості Лимарєва: степові пейзажі Донеччини та портрети її мешканців, сімейні портрети й автопортрети, роботи з шевченківського циклу. Усі вони демонструють те, що відрізняло художника від офіційного радянського мистецтва, – рясну експресію кольору, вільність мазка, постійний пошук.
Окремий простір займає мультимедійна інсталяція: відео художника Віти Кравця та музика композитора Олексія Шмурака. Сучасний омаж творчості Лимарєва осмислює його роботу з рисунком – особливу, майже медитативну практику, яку митець не припиняв ніколи і ніде.
Спеціально до виставки відібрано й архівні світлини, зроблені самим Лимарєвим та його дружиною Світланою Даценко. Вони відкривають внутрішню лабораторію митця – величезні стоси ескізів, що залишилися після нього: в транспорті, вдома, на пляжі він малював всюди і завжди.
Анатолій Лимарєв – «сонцепоклонник» з Донеччини
Анатолій Лимарєв народився 1 квітня 1929 року в Амвросіївці на Донеччині. Дитинство затьмарив сталінський терор: батька Григорія заарештували й вислали до Казахстану. На засланні той зустрів іншу жінку. Анатолій залишився з матір'ю і більше з батьком так і не зустрівся.
Мистецьку освіту він здобував понад десять років – спочатку в Київській художній школі імені Тараса Шевченка, потім у Київському державному художньому інституті в майстерні Сергія Григор'єва. Повернувшись до Донецька, сам вчив інших: завідував студією образотворчого мистецтва місцевої організації Спілки радянських художників України.
З 1967 року Лимарєв знову жив у Києві – з майстернями на Подолі, Саперному полі та Оболоні. Був одружений із фотографкою Світланою Даценко, виховував доньку Анну. 6 листопада 1985 року художник наклав на себе руки.
Стиль і спадщина – чому Лимарєв лишається актуальним
Ще за життя колеги-художники називали Лимарєва «сонцепоклонником». Його станкові роботи вирізнялися серед потоку радянської казенщини 1970–80-х: соковита палітра, сміливі експерименти з колоритом, вільний імпульсивний мазок. Це був живопис, у якому відчувалася імпровізація – як у хорошому джазі. Саме тому радянський офіціоз так болісно реагував.
«Джаз у фарбах» – так сучасники описували живопис Лимарєва, маючи на увазі ту саму свободу і ту саму непередбачуваність, що й у музиці.
Сьогодні Лимарєва вважають класиком українського живопису. Проте це визнання досі залишається більше «цеховим» – відомим усередині мистецької спільноти, але не широкому глядачеві. Виставка «Сонцесхід» – перша спроба змінити це.
Показово, що його мистецтво знаходить відгук саме зараз: пейзажі Донеччини, яку він писав із такою ніжністю, сьогодні мають зовсім інший, болючий контекст. Степові ландшафти на полотнах Лимарєва – це пам'ять про землю, яку Україна боронить.
Адреса Національного художнього музею України: м.Київ, вул. М. Грушевського 6.
Джерело: https://www.facebook.com/namu.museum