Його знаменитий «пльонтаризм» прикрашає багато галерей і колекцій мистецтва у всьому світі. Його творчість – результат досконалої майстерності митця і Божого дару. Навіть ті, хто не розуміє картин майстра, визнають його унікальний талант. Про народження, життя й місію своїх творів розповів журналу «Колесо Жизни» наш геніальний сучасник – народний художник України.
Іван Марчук
Народний художник України, лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Член наукової ради «Золотої гільдії» Міжнародної академії сучасного мистецтва в Римі. Входить до рейтингів 100 геніїв сучасності британської газети The Daily Telegraph та міжнародної консалтингової компанії Greator Sinectics. Художником проведено близько 150 монографічних виставок на п΄яти континентах світу, створено тисячі полотен. Вплив його полотен на глядача порівнюють з дією 25 кадру, котрий впливає на підсвідомість і тому закарбовується в пам’яті назавжди. 
В юності ви собі сказали: «Я єсмь» - і почали малювати у техніці, у якій ще ніхто не малював до того. Як виник цей стан «Я єсмь»?
Стан «Я єсмь» прийшов до мене не в юності, а набагато пізніше. Я вже закінчив два навчальних заклади, став радянським художником, повним «передвижником». В інституті на мене великий вплив мав Карло Звіринський, який у ті часи отримував новини мистецького світу з Польщі та Чехословаччини. Більш далекі країни були для нас закриті. Я жив в один час із Пікассо, але не знав, що він є.
Проте в інституті я відчував, що маю бути кимось або ніким. Почав із того, що сказав: «Я хочу бути ненормальним художником». Багато хто посміявся, не зрозумівши, що я маю на увазі. А я хотів просто бути іншим художником. Як кажуть, «хай буде гірше, аби інше». Яким саме? Я тоді ще не знав. І якби лишився у Львові, так би і став ніким. А я Львів дуже любив і хотів там залишитися. Але так вийшло – направили мене до Києва на роботу. Працював у всесвітньо відомій фірмі, але робив не дуже творчу роботу – значки, брошурки тощо. Дуже нудився і думав, що ж мені робити. Тоді я сказав собі: «Я єсмь» - і народився зовсім інший Марчук. Коли не було робочих завдань, почав малювати. Кожен день з’являлися один, два, три листочки з графікою, які стали моїм початком, ново народженням. Збереглося вдосталь цих ранніх робіт. Вдома старався малювати щось більше.
Тоді ви зрозуміли, що потрібно йти творчим шляхом?
Я запитав себе: «Що я роблю? Що я таке?». Відповіддю стала поява серії картин-притч «Голос моєї душі» - це стовбур, дерево, яке росте і випускає гілочки. До 1982 року був тільки «Голос моєї душі», великі картини-притчі. Я не придумував сюжети, вони просто з’являлися під пензлем. Того, що є на картинах, вигадати неможливо.
Коли я сказав «Я єсмь», у мене прорвало шлюзи. Це було інтуїтивно і підсвідомо: я творив те – не знав що. Це був дуже цікавий момент – як ніби я точно знав, що роблю, і не треба вже було робити того. Я не знав спочатку, яким буде кінець, але коли з’являвся початок роботи, то вже і приходило знання, як її до кінця довести. Робив маленькі роботи, такі як «Портрет Романа Сельського», що доведений до найвищої кондиції. Отже, треба мені змінювати стилістику. Я тоді хотів у певних жанрах досягти найвищого рівня майстерності.
Дерево росте, і йому потрібно щось нове. Якось побачив гай у листопаді, коли ще снігу не було. А гай на тлі неба – це мереживо з роздягнених дерев, і кожне дерево має свою анатомію. Це мене так вразило, що я почав писати пейзажі. Продумав, опрацював техніку – і з тих пір пейзажі малюю. За багато років їх з’явилось кількасот – вони є в половини світу.
Але останні два роки цим не займаюся, бо дуже кропітка праця. Потрібно сидіти багато часу у відповідній позі і дзьобати, дзьобати … як горобчик. І от уже далі моє дерево росте, і нова гілочка з’являється - «Цвітіння». Це картини з різними квітами: улюблені маки, ромашки, волошки – справжні і видумані, і навіть сюрреалістичні. Третя гілка «Кольорові прелюдії» - це ритм, колір, гармонія, форма, винятково акварель, і тільки виїзна модель.
А потім я собі згадав, що люблю портрети малювати. Думаю: а як я тепер малюватиму портрети, як вони виглядатимуть? Намалював більше десяти портретів, досягнув найвищого рівня, а далі й не треба. Мені подобається змінювати напрями, бо люблю фантазувати. А портрети і пейзажі в мене – це конкретні речі, тільки зроблені не так, як у всіх. Коли переїхав до Америки, почалося інше життя – без вихідних і свят. Я навіть на Різдво малював. У таких час малювати – тільки Бог благословить цю роботу.
І справді на Різдво малювали?
Ну, аякже, що мені ще було робити? Хтось приніс куті, я перекусив – та й малювати. Колись, ще у 80-х роках, кутя мала дуже велике значення.
А я тікав від цієї ідеології – що можна, а чого не можна. Кутя смачна, це натуральний продукт, то чого ж мені чекати на Різдво, щоб її їсти, коли я сьогодні можу собі зварити зерна й додати родзинок з медом?! І я собі кутю, як гречану чи рисову кашу, варив.
В Америці я жартував, що коли б у радянські часи в Україні мене посадили за ґрати, то намалював би значно більше. Я тут 18 років за бортом був: не випускали, не виставляли, не приймали. Ти є – і тебе нема. А мрія була в мене давня – втекти з того пекла. Я роками намагався, шукав варіанти, поки мені так і сказали: «Іванцю, не насилуй свою долю. Буде можна, тоді і полетиш». І так було. Скільки було перемучено, скільки передумано, скільки було депресій, скільки я міг зробити – мені треба було просто народитися не в радянській Україні, а де завгодно… хоч на Марсі.
З людьми іншими контакту не було, і я казав: «Просто ви живете в 18-му столітті, а я у 21-му». Зараз то вже нова генерація, то вже зовсім інше. Зараз я всім кажу: «Розумні люди, винятково талановиті повинні жити там, де вони можуть проявити свій талант». Великий талант. Бо великий талант дається від Бога, і Бог спитає: «Чи ти пам’ятаєш, що я дав людству цей талант?». Повинні люди шукати для свого таланту той ґрунт, де будуть поливати його, і він там розквітатиме.
Але ж ви повернулися в Україну…
Повернувся, бо без жінок жити важко. Поговорити нема з ким, немає дружби такої, як у нас. Просто собі вийти на вулицю і познайомитися з кимось в Америці не можна.
О шостій ранку я вставав, і до 11-ї в мене був творчий день, бо цілий день малювати не можна.
А куди подітися? Дивитися у вікно, тому й про тюрму говорив. Я належав тільки мистецтву, більше нікому. Скільки в Америці жив – жінки не знайшов, мову не вивчив. І так собі лишився, як кажуть, при своїх інтересах.
Чи малювали ви в Америці українські пейзажі?
Там я переважно малював «Голос моєї душі», абстрактні речі. А пейзажі з’являлися, як приїздив улітку в Україну на кілька місяців. Писав красу української землі. Якщо живеш в Україні, то на цій землі, яким би ти модерністом не був, обов’язково захочеться намалювати цю красу, увічнити цю землю на картинах.
Як людині почути голос душі?
Духовність – це не тільки церква. У деяких із них я бачу найменше духовності. Духовність – це творення духу. Я все життя шукав істини через йогу, через інші так звані «культи релігійні» – це була боротьба із самим собою. Йоги мені багато дали, особливо духовна йога. До буддизму вона не має стосунку, то зовсім інша категорія духовності. Я любив експериментувати над собою. Тіло є, то треба з ним щось робити. Після йогів мене дуже зацікавили Шелтон, Брегг, гігієністи, клініцисти, голод, сироїдіння, сокоїдіння. Усі ці технології випробував на собі. Було цікаво. Тепер надаю бажаючим консультації з дієтології. Та головне – не їсти того, що виробляється на фабриці та продається в пакетах.
У вас був довгий важкий період в Україні перед виїздом. Не було думок залишити мистецтво і піти іншим шляхом?
А іншого шляху не було. Тільки в пекло.
Тільки художник – більше ніхто?
Тільки художник. Ще в училищі трошки був під впливом Сковороди, цікавився проповідницькими речами. Думав: «А чого мені не піти з торбою і з палкою і святи добрі зерна?». Але потім відволікло. Був серед «передвижників» Володимир Стасов, авторитетний мистецтвознавець. І я мріяв певний час, як він, стати впливовим арт-критиком.
І те, слава Богу, відпало. Я весь час мучився, дуже багато працював, був лідером. Завжди хотів привезти купу робіт із канікул. Таким дурнем був! Усіх критикував – на мене ображалися хлопці.
А я робив, робив і ні на що не звертав уваги.
Не беруть мої роботи на виставки – той не треба, а я собі роблю. Почали мене виставляти в коридорах по лікарнях, по різних непристосованих залах, і почало ворушитися серед людей: один побачив, вже два знають. Почали боятися, що я якийсь аґент, що якісь коди зашифровані в моїх картинах, у тому «Голосі моїй душі»…
А є там щось зашифроване?
Я не знаю.
Лишаєте це питання глядачеві?
Так, лишаю глядачеві. Дивіться, думайте і відчиняйте віконечко чи дверцята до таїнства моїх видінь. Бо це були видіння! Тому я так назвав серію - «картини-притчі». А потім почав собі бавитися у досить формальні, в модерні речі. Бачив, як форми витворяють, - тішився, бо це файно, це ритміка.
У мене картини йдуть циклами. У Нью-Йорку я запускав «Нові експресії» - зовсім новий цикл. Їх зробив 500 штук, і це тільки з одного циклу.
Як приходить відчуття, що картина вже на тому рівні досконалості, що додати нема чого?
То моє болюче місце – підписатися. От картина, і я до неї вертаюся і вертаюся… Ніхто не може сказати, скільки там вже сотень покладено мазочків і точок, формочок, а вони там ще потрібні!
І я вертаюся до неї, і пишу другі, а потім – знов до неї, намагаюся її вдосконалити. То є формальне мислення, конструкція композиції, де має бути все і нічого зайвого.
От твориться твір: є прості твори за конструкцією, а є дуже складні, і того всякого «сміття», скажімо, треба зробити єдину композицію. І хтось дивиться та думає: «Невже це людина зробила?!». Це творіння, муки і радості.
Якось прочитав книжку Ірвінга Стоуна «Муки і радості» про Мікеланджело. Я взяв її на голодування – і за сім днів прочитав 900 сторінок.
Вона мене годувала, так би мовити. І я дійшов висновку: чим менше людина їсть і спить та чим більше вона працює в радість, тим довше живе. У мене два улюблених одержимих художники – Ван Гог і Мікеланджело.. А третій – я.
У вас дуже суворі принципи. За яким розкладом ви живете?
Я встаю о п’ятій ранку. Якщо знаходжуся в Каневі, де в мене є хата над Дніпром, то йду плавати. Потім дорогою до майстерні купую газету – я дуже жадібний до інформації – і от о сьомій годині вже починаю малювати. Режим у мене залізний: дуже мало сплю, і все життя підкорено малюванню. Бозя мені так сказав, «прив’язав» до мольберта: «Оце, чоловіче, май, оце твоє, це твій шлях».
А що найголовніше у творчості?
Найголовніше у творчості – писати ті картини, яких ще не було. От і все. Береш полотно, дивишся на нього, думаєш – і починається діалог, чи не починається. Було в мене таке полотно, на якому я малював чотири картини і знищив, не закінчив його. Таке теж буває – не щастить, то й не щастить. А як щастить, то співається. Я більше люблю писати картини, на яких не знаю, що робиться. Форма до форми в’яжеться, в’яжеться, допоки не виросте в цілий «будинок», так би мовити. Імпровізація – це незнаний, невідомий світ, і художник потім стає не таким, як усі. І тоді він може серед мільйонного хору художників у світі знайти своє обличчя. Хто подивиться раз Марчука – то вже запам’ятає і впізнає всюди.
Як знайти своє обличчя?
Над тим багато хто працює. Я знайшов легко – виключив анатомію, почав бавитися примітивом. Керамічні фігурки – нехитрі і цікаві. Потім поступово міняв різни фази, бо хотів цього. Лягаючи спати, завжди робив підсумок прожитого дня: що я ще не зробив і як я ще не зробив? І раптом ні з того ні з сього з’явилася… нова стилістика. В мене є засекречена техніка, якою малював цикл «Виходять мрії з берегів». Про неї ніхто нічого не знає.
Розкажете про цю техніку?
Не розкажу. Погляньте самі: коли гладиш рукою – поверхня гладенька, і ніхто не знає, як то робиться. Це дуже віртуозна техніка – мені вельми подобається.
Останнім часом ви малюєте із закритими очами. Це так?
Є в мене десь 300 таких робіт. На них з’являються іноді звірі, яких можна упізнати, а інколи – зовсім невідомі, але дуже смішні. Я вже хочу видавати їх – серію малюнків навпомацки. Ці малюнки ніби і дуже модерні, але водночас у дитячому стилі. Одна німкеня, знавчиня мистецтва, вже досить мудро кілька статей написала про цей цикл.
За якими критеріями картину можна визнати хорошою?
Багато є критеріїв – кожна картина складається з певних форм, ритмів, колористики. Все повинно бути зроблене відповідно. Це як сформована новонароджена дитина – у неї є все, що потрібно. Так і в картині – всі компоненти мають бути.
Чим ви надихаєтеся?
Нічим. Я раб, котрий прикутий до мольберта. Як робітник, який стоїть біля конвеєра. Він може відійти, відпочити, погуляти, але є обов’язок. І в мене є обов’язок – народити щось велике.
Про що ви думаєте, коли малюєте?
Літаю думками по всьому світі. Розумію, що на мої картини будуть люди дивитися, то питаюся: «Чи буде мені соромно за цю картину, чи ні?». Я думаю про глядача. Хочу йому дати продукцію, завдяки якій він розвиватиметься, щось отримає.
Що саме ви хочете передати глядачеві, який свій стан?
Кожен візьме стільки, скільки донесе в собі. Після моїх виставок люди виходять зовсім іншими. Мої картини – унікальні, і завжди такими були. Навіть у часи соціалізму я був ніби з іншої планети.
Я просто почав робити зовсім інакше, і мої роботи не вписуються ні в які догми.
Як знайти свою унікальність, оригінальність?
Я завжди був ненормальним і робив те, чого ніхто не робив. Мені хочеться робити відкриття, як це робиться в науці. Бо творчість – це велике багатство, яке треба відкривати людям.
Як навчитися бачити красу всюди, в усьому?
Треба тренуватися. Коли я вчився, краси ще не бачив. В училищі ми писали етюди, пейзажі, а я ходив один по лісах. Бувало, що цілий день похожу – і нічого не намалюю. Шукав краси, але не бачив. Зараз вивези мене із закритими очами куди завгодно з міста, хоч на смітники, - я всюди побачу красу. І просто роззираючись навколо себе, намалюю кілька картин, просто візьму грудку землі – і зроблю з неї шедевр.
Розуміння краси приходить саме. Без неї мистецтва я не уявляю. Є зараз багато анти естетичного, але у своїх роботах я дотримуюсь тільки естетики. Хтось каже, що мох картини сумні, песимістичні… Немає такої категорії оцінки – песимістичний живопис. Треба говорити іншими словами. Якщо вам не подобається і ви не сприймаєте такий живопис, то й не дивіться.
Краса є краса. Я її люблю. Щоб побачити красу – треба небагато, тому що краси навколо безліч. Ходіть і насолоджуйтеся.
Інтерв’ю провели Наталка Тлумацька, Ірина Скрипак. Колесо жизни 2018 № 5.